Народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в і’мя чогось, – головне, щоб не було гірше

Час неосяжний, коли він категорія Вічності

Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході

Будні роблять людей буденними

Бомби, як відомо, сліпі

Дві людини взаємно мають творити одна одну

Чорний камінь, привезений з Кавказу для могили Гоголя, ніби перекотившись через століття, став надгробком на могилі Булгакова

Непокаране зло реґенерує себе

У нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна

Коли держава говорить кийками, сперечатись з нею важко

Коли починається смерть культури, настає культура смерті

Політика, строго з грецької, це мистецтво керувати державою

новела одного норвезького автора – “Нічиї очі не чекають мене”

Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди

Ромен Роллан: “безумна пристрасть змінилася безумною ніжністю”

Це жінка, про яку мрієш, навіть якщо вона вже твоя

Кожному поколінню сняться свої кошмари

Час – великий карикатурист

Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде. Не буде. Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами

Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль

У подружньому житті пристрасть з часом вщухає, натомість приходить постійна невщухаюча ніжність

Жінка – як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи

Тепер же всі залежні від залежних. От і живеш, як обпечений, серед таких, як сам

Поверніть мені мій захват перед жінкою. Хоч трохи магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм “тілесним низом”. Купідон стріляв не в геніталії, а в серце

Амброз Бірс

Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч

Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші

Вернадський казав: “треба мислити глобально, а діяти локально”. А ми й не мислимо, і не діємо. Ні локально, ні глобально. Ми рефлектуємо

Цю ж націю вже фактично здали в історичний хоспіс. Хтось її ще провідує, а в більшості вже відсахнулись. Вона безнадійно хвора, вона так довго вмирає, декому вже й навкучило, тільки що не кажуть уголос: “Умираючи, умирай!”

Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння

Сартр колись казав: “Я те, що я роблю”

Любов для мене – це злиття двох світів. Це обмін щасливістю

Я тільки знаю, що той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт

Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше

Я не знаю, чи є ще десь інша країна за кількістю принижень на душу населення

Ми були не самі, за рахунок чужих самотностей

як там у Довженка? – коли хлопці й дівчата заворожено сидять під місяцем, а руки їхні блукають по заборонених сферах

Приснився дятел, що клює націю в скроню. Дятел був як дятел, дзьобатенький і пістрявий, а нація якась аморфна, розпливчаста, і все підставляє скроню

Стрімко наближаються вибори. Це як цунамі, ураган, самум. Мабуть, час їм давати вже імена і визначати ступінь руйнації. Минулого разу це був Леонід, тепер насувається Рада

У своєму житті треба залишати місце й для свого життя

Все одно, любиш одну, і драма твого життя розгортається навколо неї

І як це ми обираємо – може, колода мічена? Ті ж самі тузи і ті ж самі шістки. Тусуються, тасуються. Ділять портфелі, сплять на засіданнях, давлять кнопки

Серце в колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей. Ото було б сердечне суспільство

Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал

Вона завжди відчуває, що я думаю. А я лиш іноді розумію, що вона відчуває

Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан

У режимі сімейного сексу справжня жінка недовго протримається

Іронія гірка, як абсент

Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться

На кам’яному надгробку Александра Македонського викарбувано: “Цього клаптика землі вистачило тому, кому замало було всього світу”

Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр

Головне для публічного політика – вміти з гідністю втертися

Сонце моєї долі, якір моєї свободи – жінка!

Клод Ізерлі – льотчик, що скинув атомну бомбу на Хіросіму, збожеволів

Сльоза дитини більша за космос

Хлопчик, контужений на львівському авіа-шоу, а потім ще й травмований на “Норд-ост” – це вже інший вибір біди

Імпульси нашої пристрасті не в пекучих кодах еротики, не в топографії ерогенних зон, а в нерозгаданих таємницях психіки. БО інакше можна було б мати десять коханок, різної масті, різних темпераментів, але тоді б це були варіації сексу, чоловіча колекція, сума досвідів і утіх. А мені потрібна саме ця жінка, жінка з обличчям єдино коханої. Я в же не боюся їй не сподобатись. Я приходжу до неї в будь-якому стані і настрої. Втомлений і розбитий, в гуморі і не в гуморі, Це може бути жага і ніжність, бажання тепла й притулку, пристрасть до непритомності і вишуканість до перверсій. Мені не треба чорних ураганів плоті, знання грецьких поз і картинок з камасутри. Пристрасть – це натхненні тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей

Михайль Семенко: “Я умру не від смерті, я умру від життя”

Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів

Сперечатися з нею марно. Вона фугас. Розмінувати її можна лише поцілунком

Франсуаза Саган

Може, ми всі родом з Африки, тільки потім вицвіли

Безмірна людська здатність до адаптації

Шекспір: “Вона його за муки полюбила”

На цій землі головне набутися разом